Попри фантастичну зайнятість Глушков пропагував кібернетизацію скрізь, де сягала його увага і вистачало сили. Як сказали б тепер, не цурався кампаній паблик-рилейшн. Свідком одного з таких "піарів" мені випало бути.

Я не був безпосереднім учнем і соратником Глушкова. Я був молодим інженером , як нам тоді відчувалося, його єдиної завзятої команди початку 60-х років.

Після одного із виступів В. Глушкова у Раді Міністрів УРСР (йшов 1961 рік) виникла ідея розрахунку державного плану розвитку мережі середніх учбових закладів у всіх містах та сільських районах України - більше тисячі регіональних одиниць. Виконати це завдання доручили мені. Звичайна випадковість. У відділі всі вже мали свої задачі. А я був "безлошадним". Тим паче, що й за фахом я був із педагогів - шкільним вчителем математики.

Разом з держпланівськими спеціалістами розробили інформаційну базу, модель розв'язку, а потім я і програму на ЕОМ написав (тоді для кожної задачі писалася спеціальна програма). Величезний ламповий комп'ютер розрахував перший у СРСР державний п'ятирічний план розподілу капіталовкладень на будівництво нових шкіл в Україні, враховуючи десятки соціально-економічних регіональних ознак регіонів та стану шкільної мережі в них.

Результати задачі В. Глушков тріумфально доповідав на спеціальному засіданні Ради Міністрів УРСР і, як мені видалося, більше говорив не про саму вирішену задачу, а фантазував, малюючи глобальні перспективи кібернетизації управління.

Після засідання В. Глушкова та мене запросив до свого кабінету третій іменинник кібернетичного свята, - Леонід Черкашин, начальник відділу освіти та культури Держплану УРСР - палкий прихильник ідей В. Глушкова.

Я, виходячи, очевидно, з позиції інженерної скромності, осмілився зауважити Віктору Михайловичу, що проста за суттю та методом розв'язку задача не варта того возвеличення, прикрас та гіпероцінок…

Я не пам'ятаю дослівно його відповідь. А за змістом вона була такою.

Коли пропагується щось нове з розрахунком на його успіх і розповсюдженість, людей, зокрема потенційних замовників (споживачів), треба чимось вразити. Навіть шокувати. А щоб мені, зеленому досліднику складного людського буття, було зрозуміліше, Глушков навів такий приклад. На початку XX століття в Росії на базарах з'явилися перші механічні автомати з продажу пиріжків. То, що ви думаєте як продавці заманювали покупців? Якби вони нудно пояснювали увесь шлях пиріжка від тіста, начинки та печі до автомата, який тільки те й робить, що виштовхує готового пиріжка після вкинутого п'ятака, то кого б це вразило. Хто б на це клюнув. А прогрес вимагав, щоб його просували в буденне життя. Тому глашатаї волали у все горло: "Ви кидаєте п'ятачок, а машина його переробляє в пиріжок!" Звичайно, це була омана! Але яка образна! І яка заманлива - людям кортіло перевірити чудо на власній кишені. Це була виправдана омана заради доброго діла.

Сьогодні ж ми не брехали, а розповідали про майбутнє кібернетизації, про її нерозкриті можливості, які варто реалізувати через практику. Наша задача возвеличувалася заради майбутнього. Бо, як мовиться, гра варта свічок.

В. Глушков був геніальним вченим, геніальним організатором і геніальним провидцем. Тому я все життя старався бути хоч паршивеньким його учнем. Правда, класно піарити так і не навчився, хоч і живу в пору PR - технологій.